Крах біполярної системи ознаменувався ствердженням в планетарному масштабі євроатлантичного проекту неоліберальної глобалізації, що включає п'ять основних аспектів - економічний, культурний, екологічний, політичний та комунікаційний, і спрямований на формування єдиного всесвітнього господарського та цивілізаційного простору.
    З його розгортанням була, по суті, підведена риска під періодом, коли негативні наслідки діяльності нинішньої домінуючої цивілізації перекривались її позитивними результатами. Почалась нова епоха, коли ціна прогресу виявилась настільки високою, що позбавила його будь-якого сенсу і поставила перед народами планети проблему зміни парадигми розвитку.
    Загальна панорама стану справ у більшості країн і регіонів "третього світу" переконливо засвідчила, що саме наслідки неоліберальної глобалізації перетворились у головну перешкоду на шляху вирішення доленосних проблем сучасності. Так, кількість найбідніших країн світової периферії зросла з 25 у 1971 р. до 49 у 2005 р. Провалля в економічному розвитку між цією групою країн та провідними світовими державами постійно поглиблюється і розширюється до жахливих розмірів, і в 2005 р. співвідношення ВВП на душу населення в країнах "третього світу" до аналогічного показника в державах Організації співробітництва та економічного розвитку (ОСЕР) становило 424 долара до 35696 доларів. Борг країн "бідного Півдня" "розвинутій Півночі" збільшився з 1346 млрд. дол. в 1990 р. до 2850 млрд. дол. в 2006 р., що означало щорічні втрати цих країн тільки на обслуговуванні боргу в розмірі 42,9 млрд. дол., або 120 млн. дол. на день. Близько 2,5 мільярдів жителів Третього світу опинились за межею бідності. Мільярд чоловік не мав регулярного доступу до нормальної питної води. 860 мільйонів страждали від голоду. Понад 100 мільйонів дітей ніколи не відвідували школи. 40 мільйонів мешканців хворіло на СНІД і т. ін.
    Інакше кажучи, сформований євроатлантичним ядром механізм викачування ресурсів з "Півдня" на "Північ" працював "бездоганно". Однак, з часом, з'ясувалось що, власне, створювана глобалізаційними процесами "інтегрована" світова економіка, частиною якої є цей механізм, продемонструвала нездолані хиби та дефекти. Жертвою неоліберального капіталізму стало саме євроатлантичне середовище. Скажімо, серед держав ОСЕР падіння індикаторів приросту економіки, в перерахунку на душу населення, відобразилось в зменшенні середньорічного показника ВВП з 3,5% в 1961-1980 рр. до 2,0% в 1981-1999 рр.
    Внаслідок глобалізації стали множитися потрясіння світових ринків через нові "шоки" і кризи, пов'язані з фінансами (1997 р. - 2000 р.), облігаціями (середина 2002 р. - середина 2005 р.), нерухомістю (2002 р. - 2006 р.), цінами на корисні копалини (з 2005 р.).
    Іншою економічною вадою глобалізації став інспірований нею процес переміщення виробничої активності з розвинутих світових держав до країн "третього світу", що спровокував хвилю деіндустріалізації. Скажімо, лише в 1995-2005 рр. Великобританія втратила 25% робочих місць в промисловості, США та Японія - відповідно по 20% кожна, зона євро - понад 8%.
    Зрештою, найзнаменнішим наслідком неоліберальної глобалізації стала тенденція зростаючого занепаду євроатлантичного суспільства. Вона проявилась в тому, що його "середній клас" все більше занурюється у стан стагнації та внутрішнього розпаду; що нерівність в прибутках між різними верствами населення в постбіполярну добу продовжує наростати у всіх державах ОСЕР, окрім Ірландії, Іспанії та, частково, Японії; що приріст зайнятості тут неухильно скорочується, досягнувши, наприклад, в США, динаміки в 2,8% в 1980 р., 1,6% в 1990 р., 1,1% в 2000 р. і, як очікується, 0,4% в 2020 р., і таке інше.
    В світлі згаданого вище виникає природне питання: якщо більшість громадян розвинутих держав і народів "третього світу", кожний по своєму, зазнають відчутних втрат від євроатлантичної глобалізації, то заради кого і чого вона здійснюється? Відповідь вражаюча за своєю банальністю та цинізмом: заради інтересів великого капіталу, адже таких несамовитих темпів збагачення, як в умовах однополярної системи, історія людства ще не знала. На середину поточної декади 2% найзаможнішого населення земної кулі належало 50% світових багатств, в той час як 50% найбіднішого населення - 1% глобальних багатств. Згідно дослідженням професора Університету Берклі, радника Барака Обами з економічних питань Р.Рейча, глобалізація принесла в США фантастичну нерівність, надавши максимальні пільги лише 1% американців, які отримали можливість привласнювати 20% національного доходу.
    В цьому сенсі символічними і пророчими видаються слова відомого французького мислителя ХХ ст. Е.Мун'є з приводу того, що рано чи пізно відбувається у випадку прагнення верхівки підприємницької еліти до нестримного збагачення за будь-яку ціну: "Не існує окремо жертви і ката, - писав Е.Мун'є. - Є тільки кат, котрий гине від власних же ударів".
    В історичній ретроспективі одним із наслідків таких згубних процесів стає падіння економічної гегемонії Заходу. Якщо з 1820 р. до 1950 р. його економічна могутність зросла з 24% світового ВВП до 60%, то внаслідок неоліберальної глобалізації вона скоротилась в 2005 р. до 44% світового ВВП і, як прогнозує англійський вчений А.Маддісон, зменшиться ще на чверть до 2015 р.
    Подальша загальна перспектива "постєвроатлантичної" епохи поступу людства бачиться в декількох ракурсах, але, як здається, її безумовним першим етапом стане, так би мовити, "планетарне середньовіччя" регіональної роздробленості.
    В економічному плані вже на початок нового сторіччя в світі реально діяло 179 регіональних комерційних об'єднань, які охоплювали майже половину обсягів світової торгівлі та були фактично дискримінаційними по відношенню до глобалізації в силу локальності дії положень про вільні торговельні зони, інтеграційні процеси між периферійними державами та системи їхніх взаємних преференцій.
    Політична ж взаємодія на регіональних рівнях отримала в останні 15 років новий імпульс в таких формах об'єднань, як Шанхайська організація співробітництва (1996 р.), Африканський союз (2001 р.), Спільний ринок країн Перської затоки (2007 р.), Південноамериканський союз націй (2008 р.).
    В географічному та часовому виразі, в якості нового осьового стрижня здійснення світ-системних перетворень, більшість дослідників виділяє групу БРІК - Бразилія, Росія, Індія, Китай - котра за розрахунками аналітиків американського інвестиційного банку "Goldman Sachs" захопить провідні позиції в світовій господарській ієрархії до 2045 р. Згідно цих прогнозів, КНР до того часу за розмірами ВВП у 34799 млрд. дол. вийде на перше місце, США обійматимуть друге місце з 30956 млрд. дол., Індія посяде третє - 18847 млрд. дол., ядро ЄС (Є-4) - четверте, з 11687 млрд. дол., Японія - п'яте, з 6297 млрд. дол., Росія - шосте, з 5156 млрд. дол.
    При цьому, пророкуючи перспективу тривалого економічного піднесення всіх членів групи - мінімум протягом 50 років - "Goldman Sachs" акцентує увагу на зміцненні внутрішньої згуртованості між країнами БРІК з широкого кола питань співробітництва. На думку експертів банку, будь-які міркування з приводу їхньої роз'єднаності вже сьогодні можна кваліфікувати як відірваний від реальності суб'єктивізм [1].
    Визначаючи час зміни світового економічного лідера, фахівці журналу "Jeune Afrique" називають середину другої декади нинішнього сторіччя. За їхніми розрахунками, в зв'язку з явним поточним випередженням темпів приросту ВВП Китаю (1 трильйон 500 мільярдів доларів на рік) над темпами приросту ВВП США (600 мільярдів доларів на рік), їхні господарські потенціали зрівняються до 2015 р., коли кожна із зазначених країн буде виробляти близько 20% світового ВВП [2].
    Склад учасників групи лідерів також варіюється багатьма дослідниками в сторону збільшення. Дехто доповнює БРІК (згодом) Японією або Південно-Африканською Республікою. Інші, як англійська дослідниця Емелі Джонес, вбачають можливість приєднання до неї, з часом, Індонезії, Мексики й Туреччини, внаслідок чого її сукупний економічний потенціал перевищить до 2050 р. економічний потенціал нинішньої "великої сімки" [3].
    Однак, як вже зазначалось, практично ніхто з дослідників, що вивчають перспективи виходу на провідні глобальні ролі нових регіональних гігантів, не ставить під сумнів їхню майбутню консолідацію. Адже, як прямо і відверто сформулював відповідну мотивацію професор Мюнхенського університету У.Бек, "із пастки нинішньої глобалізації не існує національного виходу. Але є, однак, вихід транснаціональний" [4].
    В тому, що стосується основної опори майбутнього економічного піднесення людства, то більшість фахівців називають в цій якості авангардну напівпериферію Південно-Східної Азії, темпи розвитку якої в 1965-1980 рр. і протягом двох наступних декад минулого століття становили, відповідно, 7,3%; 7,8%; 9,9% середньорічного приросту ВВП.
    Гіпотетично, "локомотивна функція" Південно-Східної Азії повинна бути ефективно підтримана, згодом, регіоном арабо-ісламських країн, більшість з яких є значними експортерами енергоносіїв. Беручи до уваги, що зростання ціни на нафту на 1 долар за барель збільшує загальний прибуток близькосхідних держав на 6 мільярдів доларів, а також враховуючи, що вартість нафти змінилась з 15 дол. за барель навесні 1990 р. до понад 130 дол. навесні 2008 р. і, згідно прогнозним матеріалам Давоського форуму 2008 р., може зрости до 500 дол. за барель до 2020 р., економіку країн арабо-ісламського ареалу очікує потужний прогрес.
    Нові перспективи відкриваються і перед Африкою, знову таки завдячуючи азіатським регіональним гігантам, попит яких на мінеральну сировину і аграрну продукцію - основні статті африканського експорту - буде неухильно зростати. В цьому зв'язку, серед чотирьох великих трансформацій людства до 2020 р. відомий футуролог Поль Саффо наголосив, у своєму виступі на Давоському форумі 2008 р., на перспективі стрімкого економічного піднесення Африки у взаємодії з Китаєм та Індією.
    Цікавий висновок, який пов'язує розквіт Азії з наближенням нової ери в еволюції людства, міститься в дослідженні французького політолога П.Бюлера. Підйом могутності Азії, пише він, ставить під сумнів здатність Заходу визначати майбутнє. Претензія Заходу на універсалізм його моделі все більше і більше заперечується на користь цінностей, які азіати вважають головною причиною своїх економічних успіхів. При цьому мова йде не тільки про моральні та інтелектуальні позиції. Практично, заперечується вся архітектура домінування Заходу в світовій економіці в цілому, і в Азії зокрема [5].
    Таким чином, головний висновок, який можна зробити з наведеного вище, полягає в тому, що на межі ХХ-ХХІ ст. діюча світ-система почала зазнавати фундаментальних трансформацій. На думку автора, існує високий ступінь ймовірності того, що оздоровлення глобальної економічної ситуації і відкриття реальних перспектив прогресу людства пов'язане з переміщенням світ-системного ядра в Південно-Східну Азію, або в лоно чотирьох регіональних гігантів групи БРІК і "зав'язаних" на них регіонів планети.

    Література:
1. Le Monde. - 2008. - 9 fevrier.
2. Jeune Afrique. - 2008. - 5 fevrier.
3. Oxfam International. - 2007. - March.
4. Бек У. Что такое глобализация. - М., 2001. - С. 272.
5. Commentaire. - 2005. - Vol. 28, №111. - Р. 678.

    Цілісний аналіз політико-правової бази, якою регламентується зовнішня і оборонна політика США, дозволяє стверджувати, що курс Сполучених Штатів на міжнародній арені після вступу у Білий дім нового президента практично не зміниться. Звичайно, цей висновок можна сприймати у тому випадку, якщо у світі не станеться серйозних збройних конфліктів, можливість яких останнім часом суттєво збільшилася.
    Тим часом, переважно тільки виклики з боку нинішнього керівництва Росії нарощують підстави для передбачення і прогнозування можливої фундаментальної зміни зовнішнього курсу США як наслідку російської наступальності, яка дедалі очевидніше набуває ознак антиамериканізму.
    Зважені американські аналітики здебільшого переконані у тому, що головними "полями бою" між Росією і США можуть стати (а) боротьба за Іран чи навколо ядерної програми Ірану; (б) конфлікт навколо жорсткої і непримиренної позиції Москви і Вашингтону стосовно неприпустимості чи вищої доцільності членства України, Грузії і Азербайджану в НАТО.
    Той факт, що 2008 року з державного бюджету Росії буде спрямовано понад 40% всіх передбачених коштів на підтримку збройних сил та модернізацію озброєнь, не може не викликати у американської сторони (включно з кандидатами в президенти) серйозного занепокоєння.
    Втім, ретельне вивчення офіційних документів, які регламентують зовнішню політику США після розпаду Радянського Союзу, уможливлює інший доволі значимий висновок: ні нинішня, ні нова адміністрація Білого дому насправді не мають жодних політико-правових підстав для того, щоб надавати Україні, Грузії, Азербайджану чи Молдові воєнну допомогу у випадку гіпотетичного конфлікту з Росією в рамках реалізації концепції Д. Медведєва.
    Відтак, сьогодні можна стверджувати, що визначений як цілком ймовірний багатьма аналітиками варіант практичної операції збройних сил Росії для "захисту громадян Росії" на теренах пострадянських нових незалежних держав може бути реалізований нібито без особливих побоювань масштабної відповіді з боку Сполучених Штатів чи НАТО.
    З іншого боку, важливо пам'ятати зворотне, а саме: нинішній склад американського конгресу майже напевне вже не прийме внесений демократами законопроект про обмеження повноважень президента США у прийнятті й реалізації рішень про застосування збройних сил США за кордоном. Тому, скажімо, новий президент Америки зможе у такій мало ймовірній ситуації (і все-таки, слід враховувати будь-які версії!) обмежитися указом з посиланням на надзвичайну обстановку.
    Нинішнє законодавство США фактично дозволяє главі держави приймати рішення і діяти майже самостійно у плані направлення американських військовиків за кордон з посиланням на загрозу життєвим інтересам американської держави. Цікаво, що численні американські державні високі посадовці та обидва кандидати у президенти неодноразово останнім часом відносили "підтримку і захист територіальної цілісності й державного суверенітету України, Грузії і частково Азербайджану" саме до кола життєвих інтересів Америки. Тим самим одержуємо доволі хитку ситуацію, яка не дає можливості робити остаточний висновок поро можливу американську реакцію на ймовірну російську операцію з метою захисту російських громадян в інших державах.
    Наступний аспект вступної частини даної аналітичної розвідки бачиться у такий спосіб: історія великих воєн, починаючи від наполеонівських походів на початку ХІХ століття, дозволяє стверджувати, що їхніми ініціаторами нерідко були держави, які: (а) знаходилися на пікові військової могутності, але відчували можливість втрати лідерства в економічній сфері; (б) на пікові економічного зростання починали побоюватися протидії від зовнішнього світу, насамперед з боку конкурентів із числа інших великих держав.
    У цьому сенсі цілком, хоча і з обов'язковим урахуванням особливостей глобальної економіки, можна розглядати Сполучені Штати як державу, котра нині переживає окреслене в пункті (а), а Російську Федерацію - у пункті (б).
    І, нарешті, завершальний акорд вступної частини. Нині у Росії видається величезна кількість літератури і публікується маса статей, у яких відверто нагнітається антиукраїнська істерія. Саме так. Можливою, планована як тимчасова, ситуація, спричинена очевидними спробами зупинити "антиросійську риторику і дії" окремих представників влади і еліт України, виходить з-під контролю Кремля і російського уряду. Сьогодні можна говорити, що Україна у сприйнятті дедалі більшого числа пересічних росіян стає державою, яка є одним з найбільших викликів і загроз для Росії. Мова тут вже не йде про президента чи певну частину українського парламенту. Принаймні цим позиція російського суспільства вже не обмежується: відбувається нагнітання антиукраїнської істерії на рівні нації чи народу. Не маючи на меті виявити головного винуватця такої ситуації, ми просто констатуємо реальність.
    І звідси ще один попередній висновок: гіпотетична воєнна дія керівництва Росії щодо України, що сьогодні більшості з розумних людей видається абсурдом, за певних умов знайде підтримку серед пересічних росіян. А що такі плани у певної частини російського політико-державного істеблішменту існують, свідчать виступи і заяви далеко не тільки панів Затуліна чи Лужкова. Заперечення можливості російських претензій на український суверенітет з боку прем'єр-міністра Путіна у цьому сенсі не можна сприймати завершальним правовим актом.
    Так що нині абсолютно розмита і не консолідована на рівні гілок влади і політичних партій російська політика України починає набувати справді стратегічного значення для збереження територіальної цілісності і навіть державності. Україні негайно потрібна саме консолідована позиція у цьому питанні, принаймні на рівні її визначення у нових засадах внутрішньої і зовнішньої політики України.
    Річ не в географічному пріоритеті союзницьких відносин нашої держави, а саме в тому, що дебати на тему таких пріоритетів явно починають набувати ознак серйозної загрози для національної безпеки. І Росія, і Сполучені Штати, хоча й з різних міркувань, дедалі активніше від ідеологічного розігрування "карти" регіонального розколу в Україні переходять до використання цього, на їх погляд, факту, у практичній геополітиці.

Отже, поки що спостерігаємо:
• нове загальне загострення відносин між Росією і Сполученими Штатами у зв'язку із серпневими подіями на південному Кавказі;
• наростаючі суперечності навколо ядерних програм Ірану та Північної Кореї;
• перманентну вибухонебезпечність ситуації на Близькому Сході, де Ізраїль починає шукати підтримки не тільки у Вашингтона;
• розкол у деяких принципових питаннях між державами-членами Євросоюзу, збурюваний Росією і доволі незграбно стримуваний Америкою;
• явно провокуюче рішення Кремля щодо проведення Росією військових навчань у Венесуелі на тлі нестримного наростання антиамериканських тенденцій у політиці й риториці венесуельських властей;
• врешті, можливість наростання внутрішніх конфліктів на теренах різних пострадянських держав та між ними.

    У цьому зв'язку набувають вирішальності такі питання: якими будуть рішення нового глави США і якою буде конкретна американська дія після приходу до влади нового президента упродовж наступних чотирьох років?
    Виходимо з того, що зараз в Україні спостерігається очевидна спроба щонайменше одного з телевізійних каналів переконувати наших громадян у тому, що слід любити чи полюбити Обаму, оскільки він нібито набагато кращий. Подібну думку відстоюють і деякі політологи, котрі цілковито абсурдно посилаються на "історію", яка, мовляв, свідчить, що демократи завжди були більше схильними до ізоляціонізму і невтручання у внутрішні справи інших держав.
    (Нагадаємо всього кілька речей з недавньої історії: президентом США у роки першої світової війни був демократ Вудро Вільсон, у роки другої світової війни - демократ Франклін Делано Рузвельт, формальне рішення про військове втручання у Кореї приймав демократ Гарі Трумен, а продовжив республіканець Дуайт Ейзенхауер, війну у В'єтнамі довів до ганебної поразки демократ Ліндон Джонсон; у той же час республіканець Р. Рейган, поданий такими "фахівцями" агресором, який нібито прагнув розвалити СРСР, а також його наступник на вищій державній посаді Джордж Буш - старший насправді робили все від них залежне, аби не допустити розпаду Радянського Союзу).
    Втім, коли подібне невігластво проявляється з ідеологічних міркувань, це не викликає особливих емоцій. Інша річ, коли окремі російські політологи сьогодні жорстко відстоюють більшу відповідність для національних інтересів Росії перемоги Джона Маккейна… Це, з нашого погляду, прихована і добре продумана апологетика курсу Кремля на створення полюсів протистояння у сучасному світі. Адже більш-менш досвідченому фахівцеві із зовнішньої політики США ясно, що Маккейн у випадку подальшого нагнітання антиамериканізму в Росії займе більш жорстку позицію. І річ не в тім, що він республіканець. Головне - його особиста позиція, так думає він. А це вже доволі небезпечна проблема, оскільки у такому випадку Кремль цілком може опинитися у ситуації, в якій свого часу опинилося консервативне крило Політбюро ЦК КПРС наприкінці 1970-х - початку 1980-х років. Йдеться про нагнітання антиамериканізму на тлі доктрини Брежнєва, яка регламентувала воєнні засоби придушення антисоціалістичних ("антинародних") заколотів у різних державах планети. Як наслідок Москва тоді фактично сприяла приходові до влади радикального антикомуніста Р. Рейгана, який проголосив хрестовий похід проти комунізму, втягнув радянську економіку у виснажливу гонку озброєнь, яка посилила антикомуністичні і сепаратистські настрої у союзних республіках. (Досягши своєї мети і спричинивши прихід до влади "реформатора" Горбачова, Рейган повернувся до традиційної політики співробітництва з Москвою).
    З нашого погляду, сьогодні цілковито безпідставними є розмови про те, хто з двох кандидатів буде кращим для України - Росії чи для українсько-російських відносин. Обидва вони на сьогоднішній день є кандидатами у президенти, які реагують на ситуації і поточні події. Вочевидь, і рішення, які ними будуть прийматися, залежатимуть в окресленому ракурсі насамперед від рішень і дій Києва і Москви більшою мірою, ніж від якихось стратегічних міркувань. Серед останніх є тільки одне, що реально може спричинити серйозне протистояння між Вашингтоном і Москвою з приводу України. Йдеться про приєднання до ПДЧ і членство в НАТО. Обама і Маккейн у цьому питанні єдині: Україна має швидкими темпами готуватися до прийому в НАТО. Решта аспектів українського питання як подразника російсько-американських відносин є доволі другорядними.
    Форс-мажорні обставини - єдине, що може спричинитися до появи проблем кризового рівня. Серед них безумовно для обох кандидатів у президенти США вирішальними є: (А) воєнні плани Кремля та рівень і темпи модернізації озброєнь; (Б) механізми і способи реагування Росії на розміщення елементів американської ПРО в Європі; (В) позиція Росії щодо ядерної програми Ірану та нерозповсюдження взагалі; (Г) гіпотетичне повторення грузинського сценарію в інших регіонах.
    У загальному стратегічному контексті ключові аспекти зовнішньої політики нового президента США, незалежно від імені переможця, вже заявлені і, як показує історичний досвід, навряд чи зазнають радикальних змін.
    Втім, тут слід брати до уваги, що до серпневих подій на Кавказі для пересічного американського виборця зовнішньополітична тематика була другорядною. Але як тільки постав "російський фактор", одразу відродилася проблема "російської загрози". Відтак, Росія може відігравати роль стимулятора для передвиборних програм, які на вищій державній посаді доведеться у тій чи іншій мірі виконувати. Адже після перемоги партія нового президента починає займатися підготовкою до наступних виборів, що є її принциповим пріоритетом.
    Поки що ж навіть на тлі насаджуваної американськими ЗМІ антипутінської істерії спостерігається наступне: переважна більшість американців цікавиться у програмах кандидатів передусім економічними і енергетичними аспектами. Наступне місце посідає рівень моральності потенційного президента країни та його оточення. У цьому сенсі, а не в якомусь зовнішньополітичному вимірі слід розглядати призначення губернатора Аляски Сари Пейлін кандидатом у віце-президенти від республіканської партії. Вона - морально чиста, ось що має значення для пересічного американця, який може чомусь сумніватися у певних складових моральності Маккейна.
    Тим часом, рядовому виборцеві в США переважно байдуже, що робиться в неросійських нових незалежних державах пострадянського простору, включаючи Україну. Для того, щоб ми стали цікавими виборцеві в США, має включитися російський чи європейський (енергетичний) чинник. Якщо відносини Москви з Києвом стабілізуються, Україна цілком може знову відійти на задній план і в пріоритетах американської адміністрації, яка завжди реагує у першу чергу на свій електорат.
    При цьому слід зважати, що новий президент великої країни просто змушений буде зайнятися економікою і соціальними проблемами. Адже в США рівень доходів представників середнього класу за останні три роки впав до рекордної позначки, різко і навіть вкрай радикально виросла вартість освіти та медичного обслуговування. Більш того, дедалі більше пересічних американських виборців переконана у тому, що саме через надмірну активність адміністрації Буша у світі Америка наближається до економічної катастрофи.
    На цьому тлі внутрішні американські проблеми, починаючи від кризи іпотечної системи і завершуючи банкрутством банків, значно перевершують і будуть перевершувати у ближчі роки все, що має намір нова адміністрація робити на міжнародній арені.
    І знову-таки, така ситуація зберігатиметься до тих пір, поки Америку не струсоне нова подія, рівна за психологічним впливом тій, що сталася 11 вересня 2001 року.
    Далі спробуємо розібратися, що нового з'явилося у зовнішньополітичній частині передвиборних програм двох кандидатів у президенти.
    Отже, почнемо з Обами.
    Питання досвіду відкидаємо, оскільки, починаючи від Джіммі Картера (1977-1980), всі президенти США не мали такого досвіду. Певним, але дуже відносним винятком був Джордж Буш - старший, який певний час очолював ЦРУ і немало цікавого знав про реальну дипломатію.
    Барак Обама не розмовляє жодною іноземною мовою, що для нього не суть важливо. На посаду державного секретаря напевне ним буде призначено фахівця вищого рівня. Тобто професійного дипломата. І саме державний секретар укупі з професійними дипломатом, потенційним віце-президентом Джо Байденом буде реалізовувати рішення, які розроблятимуться і прийматимуться на засіданнях Ради національної безпеки.
    Друге: Обама щиро намірений зробити з Америки потужного зовнішньополітичного актора, що ця держава помітно втратила після 2003 року, коли була розв'язана війна в Іраку.
    Що це означатиме? З нашого погляду, насамперед спробу повернути Америці роль демократичного лідера, держави, яка не нав'язує цінності і принципи силою, а стимулює до їх залучення силою прикладу. Знову-таки, для цього ця велика держава має відмовитися від надмірної кількості міжнародних авантюр. Обама явно не хоче, щоб Америки тільки боялися, для нього важливо повернути своїй країні повагу, втрачену під час президентства Буша. У цьому сенсі нам видається дуже промовистим той факт, що у своїй промові на номінаційному з'їзді демократичної партії, яка тривала близько чверті години, він лише по одному разові згадав Іран і Росію, присвятивши півгодини американській економіці та проблемам моралі в суспільстві та владі.
    Можна із високою долею точності говорити про те, що Обама, ставши президентом, ще не знатиме, що буде робити у відносинах з Росією, Іраном, Ізраїлем. Ця частина стратегії буде тільки розроблятися у випадку перемоги в проміжку між листопадом 2008 року і 21 січня 2009 року.
    Але.
    Обама безумовно представлятиме доволі жорстку позицію після того, як буде розроблена така стратегія. Він незаперечно буде виконувати положення стратегії.
    Про перспективу зовнішньої політики Джона Маккейна говорити не простіше, попри той факт, що його дуже часто називають досвідченим дипломатом. У такому сенсі дуже легко назвати досвідченим дипломатом будь-якого депутата чи конгресмена. Якщо виходити з цієї мотивації, то Джон Маккейн поки що більше нагадує досвідченого кандидата у "головнокомандуючого" держави і суспільства, ніж головного дипломата. Спрощення, які він допускав на теми зовнішньої політики в ході передвиборної кампанії, засвідчують, що насправді Маккейну теж прийдеться дуже уважно поставитися до розробки нової стратегії національної безпеки, у якій традиційно представляються і головні напрямки зовнішньої політики. Поки що можемо сказати, що Маккейн схильний часом надто довіряти своєму штабові і своєму оточенню. Тому у випадку його перемоги ще більш важливо буде відстежувати кадрові призначення в державному департаменті, апараті Білого дому і РНБ. Також важливим буде знати особливості керівників Розвідувального співтовариства США, якому Маккейн безумовно надаватиме більше повноважень у підготовці рішень міжнародного значення.
    Доречно буде відзначити і той факт, що той самий досвідчений дипломат Джо Байден насправді під час роботи у сенаті більше займався підготовкою заідеологізованих резолюцій і слухань, ніж реальною зовнішньою політикою, яка зазвичай є значно складнішою справою.
    Але є у Маккейна одна особливість, яка змушує ставитися до його перспективи саме у контексті пострадянського простору. Маємо на увазі схильність цього кандидата в президенти мислити категоріями холодної війни. Для нього нинішня модернізація російської армії означає не що інше, як перспективу посилення загрози для Америки від націлених на неї російських ракет сучасного рівня. У нього не викликає сумнівів, що більшість нових незалежних держав від ранку до вечора розмірковує над тим, як позбутися російського впливу чи відсторонитися від Росії.
    Якщо цей аспект у його підходах збережеться і після кадрових призначень у державний департамент, російсько-американські відносини можуть вийти на рівень серйозної кризи.
    І таке в якості завершального акорду:
    Треба бути готовими до того, що у перші місяці після приходу до влади одного з двох кандидатів у президенти американо-російські відносини погіршаться. Потім почнеться хвиля переговорів, яка з часом приведе до конструктивного діалогу та повернення так званого стратегічного партнерства.
    Все це буде так, якщо належним чином почне мінятися загальна російська зовнішньополітична риторика. Поки що вона будується на антиамериканізмі, чого не можна сказати про загальну офіційну зовнішньополітичну риторику Вашингтона. Антиросійські нотки звучать в Америці переважно у контексті критики курсу Кремля на пострадянському просторі. Антиамериканський контекст у Росії поширений буквально на всі аспекти, починаючи від концепцій зовнішньої і оборонної політики та виступів президента і прем'єра й завершуючи справді провокативними для США діями в іранському та венесуельському напрямах, які є нині і залишаться у перспективі особливо болючими для Америки і американців.
    Але за будь-якого переможця і за будь-яких обставин боротьба між США і Росією за впливи на пострадянський простір триватиме. Її тривалість щодо України безумовно високою мірою залежить від здатності українського державно-політичного істеблішменту виступити з консолідованою позицією в питаннях інтеграційного пріоритету. Допоки половина політків дивитиметься на північний схід, а інша половина на захід, Україна залишатиметься розіграшною картою в американо-російських відносинах.

    Від початку модернізації на Арабському Сході політичний іслам був активним учасником трансформаційного процесу, виступаючи як опонент світських моделей модернізації і виробивши свою ідеологію, бачення та сценарії адаптації арабо-мусульманських суспільств до умов світових змін. Тривалий час політичний іслам займав, переважно, ворожі позиції по відношенню до моделей модернізації, які реалізовувалися тими світськими елітами, що затвердились при владі в арабських країнах в процесі розбудови національних держав.
    На теперішній час спостерігається суттєва якісна трансформація теоретичних підходів і політичної практики як ісламістів, так і правлячих еліт до визначення змісту і напрямків реалізації модернізаційних програм.
    Ідеологія ісламу відкриває широкі можливості для використання його у політичних цілях для різних суспільно-політичних сил. Як відомо, соціальне життя, світосприйняття, культура мусульманських народів досі знаходиться під сильним впливом ісламу, який виступає як вище узагальнення традиційності. Добре відомо, що іслам базується на ідеї суворого єдинобожжя. Світ, община, особисте життя і Божественна воля неподільні. В ісламі як ніде світське та сакральне знаходяться у нерозривній єдності. Якісні зміни у житті мусульманської общини невідворотно відображаються на суспільній свідомості. Тому будь-який виклик традиційним нормам життя суспільства, ущемлення національної гідності сприймаються ними як виклик, кинутий ісламу, а політичний та соціальний протест набуває характеру боротьби за віру, уособленням чого є ісламістські рухи.
    Звернення до релігії у доволі різних сучасних ситуаціях вказує на те, що теперішні структури та політичні моделі розвитку (націоналізм, капіталізм, світська освіта, економічний прогрес, соціалізм) не сприймаються в мусульманському світі як самоочевидна альтернатива. Ісламістські рухи закликають до об'єднання навколо базових принципів ісламської винятковості та "джихаду на шляху Божому". Теперішнє розуміння цих положень відрізняється від більш ранніх формулювань своєю кінцевою метою, яка полягає в укріпленні мусульманської ідентичності перед обличчям політичних та культурних зазіхань Заходу.
    Своєрідність теперішньої ситуації полягає у тому, що той рівень політичної модернізації, якого за різних обставин досягли сучасні арабські країни, робить не тільки можливим (через використання демократичних виборчих механізмів) а й необхідним (через загалом недостатні результати попередніх реформ і поширення незадоволення ними у суспільстві) залучення до участі у політичних процесах ісламістів. В середовищі не тільки арабської політичної еліти, але й західних фахівців затверджується думка, що лібералізація політичних систем арабських країн, яка б супроводжувалася кооптацією ісламістських політичних партій до політичної сфери, може стати виходом з ситуації протистояння з ісламістськими рухами та дозволить урядам ефективніше здійснювати реформи, спрямовані на подолання бідності, розширення числа осіб, які беруть участь у виборах, зробить для войовничих ісламістських груп вигідною підтримку мирного політичного шляху до змін.
    Такими заходами влада зможе не тільки зменшити політичну напругу і вивести себе з під удару з боку ісламської опозиції, єдиної реальної впливової антиурядової політичної сили, а й пришвидшити, як це не здається суперечливим, процеси модернізації. Оскільки на відміну від західної цивілізації, ісламська не пройшла через процес секуляризації, релігія продовжує залишатися основним джерелом цінностей та норм. І тут релігія, яка має сильний вплив на свідомість людей, представляється ефективним засобом впливу на політику. Змішування релігійних та політичних понять особливо інтенсивно відбувається на рівні громадськості, оскільки й серед ісламських активістів, і серед пересічних громадян панує віра у першочерговість релігії. Це означає, як стверджує співробітник лондонського Королівського інституту міжнародних відносин М.Аззам, що опинившись перед вибором між соціально-політичною програмою дій, заснованою на "слові Аллаха", з одного боку, та більш ліберальною й світською за характером - з іншого, багато хто, можливо навіть більшість, швидше за все нададуть перевагу першій. Саме центральне положення релігії в суспільній свідомості сприяє висуненню на перший план ісламістів.
    Все більшої сили набуває процес реінтерпретації класичного спадку у пошуках рецепту для відновлення втраченого. Насправді така реінтерпретація зводиться до пошуку теоретичних основ для сучасної трансформації арабо-мусульманських суспільств. Ісламістське ставлення до сучасності полягає не у заклику повернутися до колишніх форм суспільного існування, а у пошуку моделі пристосування до сучасності, спираючись на власну релігійну ідентичність.
    Важливим позитивним аспектом процесу кооптації ісламістів у владні структури є їхні спроби узгодити соціокультурні уявлення і політичні традиції, притаманні арабо-мусульманському суспільству, з процесами сучасної політичної і соціально-економічної трансформації, надати їй не тільки прийнятного для суспільства вигляду, але й зробити її ефективнішою через кращу адаптацію до особливостей суспільства, які визначаються, перед усім, ісламом. Адже в результаті трансформаційних суспільних рухів (іноді імпортованих з Заходу, звідси й хворобливе їх заперечення) соціум, впорядкований раніше традиційними цінностями, стає хаотичним та атомізованим, а індивід відчуває себе загубленим через втрату звичайних суспільних структур. Якщо в минулому він був повністю інтегрованим у жорстко сегментоване суспільство з чітким корпусом уявлень, які майже не залишали місця для індивідуальної інтерпретації через соціальну регуляцію, то тепер він опинився в суспільстві, де статус визначається становищем в професійній ієрархії та кон'юнктурою ринку, де панують міфи, вірування та уявлення світського характеру, не тільки не пов'язані з традицією, а такі, що заперечують її.
    Особливість ісламістського підходу полягає в тому, що його ідеологи, які в масі своїй погано володіють традиційною доктриною і діють незалежно від традиційних інститутів ісламу, виявилися здатними сформувати ісламську доктрину революційного характеру, здійснивши синтез мусульманської освіти, політичної діяльності, доброчинності та опору іноземній окупації, як це зробили, наприклад, "Брати-мусульмани".
    Ісламістський табір характеризується двома рушійними силами - неотрадиціоналістською більшістю та радикальною меншістю. Вони вирізняються не метою, а засобами її реалізації. Неотрадиціоналісти планують реісламізувати суспільство, яке віддалилося від справжнього ісламу, "знизу", відштовхуючись від соціального. Політика з'являється в їх полі зору тільки в контексті колективної дії та повсякденного життя: захоплення влади відкладається до моменту коли суспільство буде вже значною мірою реісламізоване. Для ісламізації "знизу" неотрадиціоналісти роблять акцент на проповіді віри, перевихованні індивіда, побудові ісламізованих соціальних просторів, роботі комунікативних мереж у публічному просторі, які, підміняючи ряд соціальних служб, займаються доброчинністю (допомога нужденним, санітарні послуги, релігійна освіта). Все це допомагає неотрадиціоналістам завойовувати підтримку та формувати дещо на зразок власного "контрсуспільства".
    Розширення та утримання контролю над соціальною сферою часто потребує представництва та залучення різноманітних факторів мобілізації, що іноді примушує ісламістські рухи до трансформації у партії. Вимоги представництва, які йдуть від суспільства, не завжди можна спрямувати в русло самої лише проповіді або співробітництва. З допомогою своєї об'єднуючої ідеології, що спирається на релігійну мотивацію, ісламісти розширюють "ісламізований простір", що рано чи пізно змушує їх вирішувати питання влади, яке стає перешкодою ісламістської експансії й у соціальній області.
    Коли ісламістські рухи починають трансформуватися з груп тиску у масові партії, режими опиняються перед дилемою: співробітництво чи конфронтація. Якщо дозволяють зовнішньо- та внутрішньополітичні умови "світські режими" "відкриваються" для ісламістів, частково кооптують їх у політичну систему, довіряючи їм керівництво соціальними проектами. Але водночас практика ісламістів призводить до поступової реісламізації суспільства, що послаблює позиції режиму, який, допускаючи їх до влади, прагнув цим захиститися від них. В той же час політична участь ісламістів у владі немов би легітимізує "безбожні" режими та робить ісламістів уразливими для критики з боку радикалів, що змушує здійснювати ідеологічну ревізію, яка призводить до перетворення їх у повноправного партнера політичної системи, або до підживлення конфлікту з владою.
    Для радикалів ісламізація суспільства може відбутися тільки "зверху", відштовхуючись від політичних витоків, що розуміється як панування в державі "авангарду віри". Захоплення влади вважається ключовим фактором реісламізації. Тільки повний контроль над державною машиною дозволить побудувати нове ісламське суспільство. Вважається, що іншим чином відновити ісламський порядок в суспільстві неможливо.
    Поряд із визначенням переваг кооптації ісламістів у владні структури важливим є й пошук причин того, чому саме тепер така кооптація активно здійснюється і заохочується владою.
    Слід взяти до уваги, що в процесі модернізації зазнали змін механізми державного управління. У минулому центральна влада, як правило, делегувала свої повноваження місцевим органам, або навіть майже незалежним структурам, які через свою близькість до індивіда давали йому відчуття комфорту. Тепер же центральна влада, озброєна сучасними засобами контролю, представляється індивіду корупційною та самодомінуючою, такою, що нікому й нічому не підвладна оскільки володіє головними важелями функціонування суспільства - апаратними можливостями та фінансами. Якщо до цього додати політичні, економічні та соціальні невдачі, відсутність робочих місць, нездатність ні інтелектуалів західної формації, ні релігійних ортодоксів дати зрозуміле пояснення кризи та виробити модель поведінки у нових умовах, то підйом ісламізму стане цілком зрозумілим, адже його прибічники надають індивіду і втрачений статус, і соціальні зв'язки, і матеріальну підтримку, і, найважливіше, пропонують свій цілком прийнятний для багатьох аналіз ситуації, свої методи її виправлення через відродження та очищення ісламу, який для багатьох залишається головним критерієм ідентичності.
    В результаті поступового відходу держави від регулювання економікою ісламісти стали заповнювати вакуум, що виник у сфері соціального забезпечення. Ставлячи перед собою політичні завдання, вони беруть на себе соціальні функції, від яких відмовляється держава під тиском міжнародних фінансових установ. Так, ісламісти організують розподіл серед бідних продовольства, одягу, грошей, забезпечують підприємців кредитами через ісламські банки. Отримуючи допомогу від ісламістів, значна частина населення, природно, голосує за них на виборах.
    За даними сирійських експертів, в середині 1980-х рр. міжнародна організація "Братів-мусульман" та її сирійський філіал прийняли рішення про початок співробітництва з правлячими на Арабському Сході режимами, попри розбіжності у питаннях ролі та функціонування державної влади. Така робота проводилася й у Єгипті, Ємені, Йорданії, Кувейті, Іраку, Марокко.
    Тенденція переходу влади та ісламістської опозиції від протистояння до співробітництва, що оформлюється, стала свідченням продовження активного пошуку концепції держави, яка б могла відповідати і вимогам сучасного світового розвитку, і реальним потребам суспільства, і його соціокультурним стереотипам та очікуванням. На думку ісламістів, розподіл політичного та релігійного лідерства в часи перших чотирьох халіфів підірвав взаємозв'язок між "законністю" та "справедливістю", який до того вважався основною умовою досягнення влади. Щоб узаконити цей розрив, обумовлений складними причинами історичного характеру, була вироблена теорія влади, згідно якої обов'язковим є підпорядкування правителю, що захопив і утримує владу, навіть якщо він не доброчинний з релігійної точки зору. При цьому єдиною умовою для забезпечення правителю легітимності і політичної лояльності, є захист мусульманської общини від зовнішніх ворогів та забезпечення вільного віросповідання. А обов'язок підкорятися правителю трактується не як політичний елемент, а як релігійний обов'язок.
    Ядром політизованого ісламу є ідея ісламської держави, заснованої на принципі хакімійат Аллах (божественного правління). Ісламісти вважають, що ісламська держава - це ідеальна форма державно-політичної організації. Щоб відновити характерну для первісного ісламу ієрархію "релігія - суспільство - держава", ісламісти йдуть в політику. На думку ісламістів, держава має відігравати обмежену роль у політичному житті (її функції повинні обмежуватися тільки контролем за тим щоб країна розвивалася відповідно за ісламськими законами та модель ісламської держави зберігалась у рівновазі), а в сфері економіки державі має належати особлива регулююча роль, яка забезпечуватиме розвиток відповідно до принципів ісламської економічної системи. Ідеологи політичного ісламу наполягають, що ісламська державна система здатна виконати завдання, які допоможуть певній мусульманській країні подолати сучасні виклики. Показово, що серед таких завдань вони виокремлюють демократизацію, політичну та конституційну реформу; забезпечення та гарантії прав і свобод всім членам суспільства; рівноправні зовнішньополітичні та економічні відносини; піклування про релігійний та духовний розвиток громадян.
    Водночас ісламізм, його партії та організації залишаються головною опозиційною силою правлячим режимам в багатьох мусульманських країнах. Враховуючи слабкість цих держав, вагомість економічних проблем, швидке омолодження населення, цілком ймовірно, що буде зростати число ісламістських партій, які прийдуть у владу. Кооптацію вони розглядають як етап на шляху до такої мети. Отже нової якості набуває і питання контролю за ісламістами після широкого залучення їх у владні структури.
    Так, взимку 2008 р. марокканська влада оголосила про розкриття в країні терористичного заколоту, головною особливістю якого стало залученість до нього легальної ісламістської партії "Аль-Баділь аль-Хадарі". Вперше в політичній історії Марокко у справі по тероризму проходять політики, а це, на думку оглядачів, свідчить, що відхід ісламістів від радикалізму та перехід до легальної політичної діяльності є складовою відповідної довгострокової стратегії. Показовим є також те, що заарештовані ісламісти відносилися владою до "поміркованих", що демонструє умовність поділу ісламістів на радикалів та поміркованих взагалі. Гучний процес над ісламістською групою "Джунд Асад ібн Фурат" в цей же час відбувся в Тунісі. Ця група відзначилася серією збройних сутичок з силами безпеки протягом 2006-2007 рр. Процес в черговий раз підтвердив, що стабільність режиму та відсутність гострих соціально-економічних причин не може захистити країну - в даному випадку Туніс - від виникнення там радикально налаштованих ісламістських груп.
    Неоднозначними є й результати аналізу діяльності палестинської ХАМАС та ліванської Хезболлах після перемоги на парламентських виборах відповідно у 2006 р. та 2005 р. Оптимістично налаштовані спостерігачі вважали, що тягар відповідальності, який з'явиться із залученням їх до державних справ, змусить організації звернутися до відповідальної політики і відійти від екстремізму у політичній діяльності. Але поки що еволюції вбік поміркованості не відбувається.
    Кооптація ісламістів до державних структур через залучення до політичного життя не є гарантією їхньої толерантності. Жодний ісламістський рух не відмовився за власною волею від перегляду ідеології. Це відбувається тільки за відсутності кращої альтернативи. Для успішної кооптації, на думку американського політолога М. Герцога (Інститут близькосхідної політики, Вашингтон), потрібні три фактори: відносно вільна політична система, яка може абсорбувати ісламістів; баланс влади, який схиляється не на користь ісламістів, що примушує їх грати за поміркованими правилами; час, щоб кооптація відбулася ефективно.
    Альтернативи кооптації сьогодні не існує. Про це свідчить той факт, що подібна тенденція охоплює практично всі арабські держави, незалежно від характеру політичного режиму.
    Апеляція до ісламу - зброя гостра з обох боків. Реформування суспільства і держави необхідно, але воно неможливе без постійної реінтерпретації релігійної догми і в ніякому разі відмови від неї. Але й сама реінтерпретація - привід для "фундаменталістської" пропаганди та терористичної дії.
    Таким чином, аналізуючи тенденції кооптації ісламістів у владні структури, можна виявити:
    1. Зближення політичних інтересів влади та ісламістів у процесі модернізації для здійснення ефективного реформування арабо-мусульманських суспільств. Тобто такого реформування, яке б зміцнило соціально-економічне становище держав, зберегло соціокультурну специфіку і психологічний комфорт суспільства та гармонізувало сучасність і традицію.
    2. Політичні програми ісламістів стали конструктивнішими і прагматичнішими, вони більшою мірою враховують реалії сьогодення. В сучасному ісламському світі існує поміркований ісламістський рух, який вимагає демократичного правління, підтримує традиційні цінності та мораль, підкреслює важливість економічного розвитку, приватної власності та підприємництва. Ісламське відродження виявилося успішнішим ніж світські арабські націоналісти у залученні жінок до політичної діяльності та у розбудові громадянського суспільства. Помірковані ісламістські інтелектуали ведуть дискусію про обмеження влади держави та створення відповідного балансу між свободою індивіда та інтересами общини.
    3. З іншого боку, для влади очевидними стали успіхи ісламістів у реалізації ісламських економічних проектів, різноманітних соціальних програм, у створенні широкої соціальної бази підтримки їхньої діяльності.
    4. Водночас відкритим залишається питання меж співпраці ісламістів і сучасних арабських режимів, оскільки не дивлячись на різноманітність останніх, всі вони визначаються ісламістами як нелегітимні, такі, що не відповідають ісламським критеріям. Це актуалізує проблему довіри між владою та ісламською опозицією в процесі співпраці і ставить нові питання щодо її перспектив.Чим в подальшому може обернутися така співпраця: ісламізацією арабських держав, прагматизацією ісламізму чи створенням нового життєздатного симбіозу (нової політичної структури, яка базується на конвергенції традиційних та сучасних елементів), покаже життя.